Нині кожна доба Донеччини – це обстріли, поранені та загиблі. Природно, що всі інші питання – затоплення шахт, вимирання виробництв та люмпенізації населення відійшли глибоко на другий план. Але вже зараз потрібно думати, що робити з регіоном після звільнення від окупантів. Як лікувати індустріальні міста від типового "букету" хвороб, помноженого на наслідки війни? Попри позірну прірву між Донбасом та Рурським регіоном, деякі уроки можна почерпнути з досвіду Німеччини.

Роман Іванченко

Паралельними курсами

Рурський регіон почав розвиватися як індустріальний центр Німеччини в кінці 19 століття. Після Другої світової війни пережив справжній бум, ставши європейським центром із виробництва вугілля та сталі. У період 1950-1956 років населення Руру зросло на 700 тисяч!

"Працівників не вистачало, емісари їздили різними країнами та запрошували бажаючих. До Руру стікалися працівники зі Східної Європи, багато поляків… Насправді, робота була дуже важкою. Жодного опалення, холодно – значить погано працюєш! Жодних лікарняних, багато каліцтв. Але тут все ж було більше шансів прогодувати свою сім'ю", - говорить внук шахтаря Рольф, який нині працює гідом у музеї закритої шахти Zollverein в Ессені.

Нічого не нагадує? Донеччина, як індустріальний регіон, також почала свою історію з будівництва добувних та металургійних виробництв в кінці 19 – на початку 20 століття. Кошти інвестували англійці, французи, бельгійці та німці. Після Другої світової війни Радянська влада мобілізувала на Донбас всі доступні робочі руки – з усіх республік, молодих, старих, комсомольців та засуджених. Умови також були жахливими, проте промисловість росла, населення регіону стрімко збільшувалося.

Вагонетка в музеї Zollverein

Високі злети – важкі падіння

У кінці 1950-их попит та ціни на вугілля в Європі почали стрімко падати, в 1970-их те ж спіткало й сталь. Рур "накрило" двома хвилями економічної кризи. З 1961 до 1970 року кількість працюючих в регіоні скоротилася на 7,7%, при середніх 0,8% по ФРН. До 1987 року безробіття в Рурі зросло до 15,1% (6,9% по країні).

Населення регіону з 1961 до 1987 року зменшилося на 360 тисяч, виросла смертність, йшов активний "відтік мізків" в інші землі.

Минули десятки років, але регіон і досі не оговтався. "Рівень безробіття в Ессені на сьогодні складає 11%, що суттєво перевищує середній по Німеччині. В тому числі 6% - це багаторічні безробітні. Не всі змогли перебудуватися зі старої економіки, та знайти своє місце в новій", - каже уповноважена в справах будівництва та екології муніципалітету Ессена Симона Раскоб (Simone Raskob).

Якщо поглянути на українську Донеччину, її стан після зіткнення з реаліями ринкової економіки – побачимо все ті ж неконкурентноздатні шахти, тисячі похмурих людей, які втратили звичну та зрозумілу роботу, або ризикують втратити її незабаром.

Нести важко кинути

В умовах, коли вартість видобутку вугілля перевищує його ціну на ринку – у вас є небагато опцій: закрити підприємство, або дофінансовувати його, зазираючи в непевне майбутнє.

Україна з року в рік виділяє мільярди дотацій для вугільної галузі. Під різними назвами - "реструктуризація", "часткове покриття собівартості". Це не наше ноу-хау, Німеччина діяла подібним чином – дотації з федерального бюджету десятками мільярдів євро йшли на порятунок копалень. До речі, вони виділяються й досі.

Проте в 2007 році уряд Німеччини прийняв принципове рішення: до кінця 2018 року закрити всі шахти. На сьогодні продовжують роботу лише дві, вони закриються вже цього року. На одному з цих підприємств нам вдалося побувати.

"Шахта Ibbenburen (округ Штайнфурт) закриється серед останніх, оскільки видобуває високоякісний антрацит… Разом з тим, підприємство не може конкурувати з імпортним вугіллям. При завантаженні, яке було раніше (шахта видобувала близько 2 млн тонн вугілля в рік), собівартість складала EUR 150-170 за 1 т. При цьому середня ціна імпорту – близько EUR 90 за 1 т. Різницю ми отримуємо в якості дотацій", - говорить технічний директор шахти Хуберт Гюлс (Hubert Hüls).

До закриття підприємств підходять системно і планово. Протягом останніх років на шахти не приймають нових робітників, що зменшує фінальну соціальну проблему. Гірникам пропонується ранній вихід на пенсію. Разом з тим, ніхто й не приймає законів "Про престижність шахтарської праці" – навпаки, зарплата шахтаря встановлена на досить низькому, як для Німеччини, рівні – близько EUR 1,8 тис. після оподаткування. Таким чином держава підказує молодим людям, що сюди йти не слід.

Поки діюча шахта Ibbenburen
"Шахта завжди була частиною міста, місто – частиною шахти. Жителі міста були проти закриття – їздили до Брюсселя, Дюссельдорфа з протестами, влаштовували живі ланцюги, блокували вулиці. Протестували до 2007 року, до фінального рішення. Але вирішили по-іншому. Уявляєте, це кінець цілої галузі. Це щось особливе для нашого регіону – момент, коли не соромно пустити сльозу… Однак, ми пишаємося тим рішенням, яке консолідовано прийняте країною, і готові рухатися вперед разом з усією Німеччиною", – підсумовує Хуберт Гюлс.

В Україні є спроби підготувати комплексний план щодо майбутнього вугільної галузі. Проте, поки це лише спроби.

Вічні витрати

Шахту не можна просто закрити. Якщо залишити підземні виробки без уваги, їх затоплять ґрунтові води, а далі – провали, в які можуть піти цілі будинки. Згодом – забруднення питних вод.

"Наша шахта Zollverein вже давно перетворена на музей, – каже Рольф, – проте, як бачите, троси на копрі зараз рухаються. Очевидно, робітники опускаються під землю. Їм необхідно обслуговувати насоси, що відкачують воду. Загалом, Німеччина щорічно витрачає EUR 300 млн на відкачку води з шахт та підтримку підземної інфраструктури. Це – вічні витрати".

Проте, на такий виклик німці знайшли свою відповідь.

"Всі шахти належали корпорації RAG. Під час її реструктуризації було прийняте рішення виділити концерн Evonik Industries, який тепер займається виробництвом хімічної продукції – на нього покладено фінансування відкачки води з закритих шахт. Це було непросте рішення, яке вдалося прийняти в результаті переговорів, що тривали не один рік. Але, я вважаю, що це велика перемога – держава не буде фінансувати вічні витрати", - каже уповноважена в справах будівництва та екології муніципалітету Ессена Симона Раскоб (Simone Raskob).

В Україні наразі ситуація протилежна – існує окреме державне підприємство "Укрвуглереструктуризація", що займається проблемами закриття шахт, але за кошт платників податків.

На крилах Фенікса

Чим замінити вугільне підприємство, яке десятками-сотнями років було серцем міста та регіону? У німців є низка відповідей на це.

Перша, напевне, найбільш відома. Шахта Zollverein перетворена на музей, який включений до спадщини ЮНЕСКО. Місце, що притягує туристів з інших земель та з-за кордону.

Незважаючи на популярність, різноманітні виставки і заходи, ресторани та кафе, музей досі не самоокупний – він отримує близько EUR 1,5 млн дотацій на рік (на підтримання об'єкту щороку потрібно EUR 10 млн).

Музей шахти Zollverein
Українці також оцінили б подібну індустріальну пам'ятку, але великого доходу від неї чекати не доводиться.

Більш серйозне рішення пропонує Дортмунд.

"Колись наше місто стояло на трьох китах – вугіллі, металі та пиві. Проте, шахти стали нерентабельні, їх довелося закрити. З металургійним виробництвом сталося те ж саме. Згодом завод розібрали по гвинтиках та продали до Китаю. Росло безробіття… Саме тому народилася ідея створення технопарку та озера Фенікс", – говорить проектний менеджер Wirtschaftsförderung Dortmund Арне фан ден Брінк (Arne van den Brink).

На території металургійного заводу, що працював раніше в передмісті Дортмунда, місто вирішило створити майданчик для розвитку IT та інших високотехнологічних компаній. Для цього недостатньо було просто оголосити територію технопарком. "Завдяки підтримці федерального бюджету та бюджету землі Північний Рейн – Вестфалія нам вдалося повністю очистити територію від забрудненого ґрунту, підвести необхідні комунікації, прокласти дороги – зробити все необхідне", – додає він.

Нове житло на місці метзаводу

Зусилля уряду та муніципалітету не обмежилися лише створенням інфраструктури – вони проводили рекламні кампанії, залучали орендарів різними методами. Зокрема були проведені конкурси серед молодих високотехнологічних компаній – переможці отримували грант, але лише у випадку відкриття свого офісу в технопарку "Фенікс". В технопарк за жодних умов не допускали компанії, що не відповідають його профілю. Дортмунду вдалося створити своєрідну "екосистему" технопарку, яка вже сама притягує нових гравців – до прикладу, нещодавно тут свій конструкторський підрозділ відкрив відомий виробник насосів Vilo.

Територію ще одного колишнього металургійного заводу поруч вирішили перетворити на комфортну зону проживання – оскільки територія була болотистою, тут викопали велике озеро "Фенікс", навколо якого звели житлову зону невеликої поверховості. Таким чином, технопарк отримав ще й комфортне житлове доповнення. Прикметно, що вартість житла вийшла суттєво нижчою київських розцінок на первинну нерухомість.

"Ми вирішили зберегти частину характерного ландшафту Дортмунда – залишили декілька заводських споруд – мартенівську піч, деякі резервуари та кілька корпусів. Зараз один з корпусів проданий під концертний зал, що зробити в іншому – поки думаємо. На мартенівській печі створений оглядовий маршрут… Йдемо вперед, проте не забуваємо про історію міста, демонструємо повагу до характеру його мешканців", – доповнює Арне фан ден Брінк.

Ще одним важливим прикладом трансформації є розвиток відновлювальних джерел енергії (ВДЕ).

Куди б ви не їхали, всюди в Рурі побачите вітряки, сонячні панелі, подекуди – біогазові станції. Прикметною особливістю є те, що левову частку вітропарків збудували аж ніяк не великі корпорації. За статистикою 2012 року, 45% електроенергії з ВДЕ згенерували станції, що належать простим громадянам та кооперативам. Відповідно й доходи від роботи станцій залишаються на місцях – зокрема в сім'ях, які ще бережуть фотографії своїх рідних у шахтарських "обладунках".

Біогазова станція в Штайнфурті

"В окрузі Штайнфурт вже 70% електроенергії виробляється з ВДЕ. І це в місці з не найкращими природними умовами. Вітропарки, біогазові установки – все збудовано кооперативами, а не великими корпораціями… Ставимо за мету перейти на повне самозабезпечення енергоносіями, аби весь ланцюжок доданої вартості залишався в нашому регіоні", – каже керівник департаменту із захисту клімату та сталого розвитку округу Штайнфурт Ульріх Алке (Ulrich Ahlke).

Проте, тут є "нюанси" – схема фінансування зазвичай виглядає так: громадяни збираються в кооператив та вносять кошти, що мають покрити близько 15% вартості проекту. Решта коштів залучається в банках під смішні, як для України, відсотки – до 2% річних.

Отже, високі "зелені тарифи", що діють в Україні – недостатня умова, аби рецепт із "кооперативним" розвитком ВДЕ спрацював і в нас. Вкрай потрібно знизити вартість залученого капіталу.

Кооперативні ВЕС в окрузі Штайнфурт
Людський вимір

Коли запитуєш, як спрацювали програми перекваліфікації шахтарів в Німеччині, зазвичай, чуєш: "Перехід від шахти та печі до High-Tech відбувається дуже важко". Більшість пропонує залишити старе покоління доживати свого на пенсії, натомість сконцентруватися на молодій генерації.

І це не просто слова, а й чинна стратегія: в долині ріки Рур до 80-их років не існувало жодного університету, а нині їх уже шість.

"У нас в 60-их роках було близько 500 тисяч робочих місць у вугільній галузі, а в університетах навчалося нуль людей. Їх просто не було. Зараз ситуація стане зворотньою: буде нуль позицій у вугільній галузі та близько 300 тисяч в університетах. Це будуть молоді та кваліфіковані спеціалісти, які точно знайдуть місце в новій економіці", – резюмує уповноважена у справах будівництва та екології муніципалітету Ессена Симона Раскоб.

Українська Донеччина не поступається Руру за кількістю ВНЗ. Проте, яка якість підготовки в цих закладах, яких спеціалістів там готують? Україні потрібно пильніше придивитися хто та чого навчає дітей від шкільної лави і до магістерського диплому – можливо, в цьому один з ключів до вирішення наших проблем.

Загалом зрозуміло, що Донбас – не Рур. Просто калькувати речі, які робила Німеччина при перебудові свого старого індустріальному регіону на новий уклад, не варто. Наш бюджет не має того ресурсу для підтримки місцевих ініціатив, наші громадяни не в змозі залучати кредити під такі низькі відсотки.

Проте, в історії трансформації Руру є багато розумних кроків, ходів, ставок, які "зіграли" б і в Україні. Порівнюючи наші та німецькі реалії, можна чітко ідентифікувати "больові точки", які й заважають розвитку країни. Досвід, яким варто скористатися!