Маленький репортаж із великої шахти і з великою подякою всім шахтарям до їхнього професійного свята.

Текст Ніна Яворська

Перед спуском в одну з шахт ДТЕК десь в Україні на глибину аж 180 метрів нам, журналістам, наказали боятися. Головний інженер шахтоуправління сказав, що сам боїться щоразу, як спускається майже 30 років, бо це – ШАХТА. То й нам годиться. А коли ми спитали, як часто доводиться підіймати людей із шахти через ті чи інші загрози, то він дуже здивувався: "А для чого тоді інженери, якщо потім людей виводити?"

І, правда, вони ж спускаються туди, щоб за шість годин зміни добути щонайменше 1,8 тис. тонн вугілля з лави, отримати за це гроші, принести їх додому, по дорозі купити щось смачненьке сім’ї, а за вечерею обговорити плани на відпустку (у Затоку чи може Туреччину?) або нові меблі для вітальні, або бригаду будівельників, яких можна запросити й собі на дачу.

Щоправда, так було до війни. З першими вибухами клятих російських снарядів кожному довелося швидко метикувати, куди вивезти сім’ї, і на той час якось владнати справи з виходом на роботу, бо вугілля саме себе не добуває.

"Без спеціалістів це мертве підприємство", – сказав головний інженер і ми йому повірили.
Ще він чесно зізнався, що дехто й не повернувся після від’їзду, а 650 працівників (майже п’яту частину) мобілізували. Тому на автобусах шахтоуправління велике оголошення про набір шахтарів. І люди приходять, і приїжджають. І на початку війни, і досі. З Маріуполя, з Луганщини, Донеччини, з Харкова. Там страшніше. Уже легендою стала історія про те, як перекваліфікувалася пара з Харкова. Бармен у мирний час зараз став електрослюсарем, а фітнес-тренерка – спеціалістом з виробничого навчання.

Втім, шахта приймає не всіх, кажуть самі шахтарі.

"Зараз люди частіше міняються, ніж до війни, не всі витримують", – зазначив молодий шахтар, який витримує і кидати не збирається. Він місцевий і свій вибір зробив не тому, що так заведено у цих місцях чи більше діватися нікуди, а тому що – подобається!

"От зараз піде вугілля, почуєте, як воно шелестить, і все зрозумієте. Це такий звук!", – щиро посміхається.

Звук я не запам’ятала, може тому, що очей не могла відірвати від цієї блискучої чорної ріки, коли воно "пішло". Можна дивитися вічно!

Але нам дивитися, а хлопцям працювати. Поки ми забиралися у лаву (а на хвилиночку висота тунелю там всього трохи більше 1 м, і можна тільки зігнувшись, а то й на колінах – не дарма ж видають наколінники, як у хокеїстів), позували у ній фотографу напівлежачи у чорному пилу після того, як нам показали, як працює комбайн (хоча й на холостому ходу, інакше нашу чималеньку групу могло б закинути у транспортер разом з вугіллям), розглядали "лапи", які тримають той тунель (а кожна тримає тонн по 80 грунту, бо над нами, нагадаю майже 160 м ), зміна втратила більше години часу.

"Нічого, надолужимо", – заспокоїли вони. Бо вміють ставити й рекорди – наприклад, видобути втричі більше за план.

А з початку війни обсяг видобутку збільшили на 15-17%. Правда, для цього довелося попітніти і логістам, і постачальникам – дерева, обладнання, запчастин. Але зробили.

"Виклики загартовують", – каже головний інженер.

Куди діватися – вугілля знову у тренді.

А ще недавно цю шахту, у якої 160  кілометрів ходів, збиралися закрити – по-перше, декарбонізація, по-друге, ризики виділення газу-метану. Тепер продовжать роботу до 2028 року. Зараз допрацюють готову лаву, буде невеликий перепочинок до відкриття нової – і знову в бій. Це їхній фронт.

"Раді, що шахту не закривають?", – питаємо.

"А якби вам запропонували додаткових шість років життя, ви б зраділи?", – відповідають питанням.

Хоча, кажуть, що і після шахти змогли б знайти собі раду. Уже зараз хтось, приміром, навчився шити взуття, хтось одяг, відкривають маленькі майстерні. Дивуюся, що знаходять час. Кажуть, займаються цим у відпустках, які майже два місяці на рік.

"А в шахті є час перепочити?", – запитуємо. "Тільки поїсти", – відповідають. "У вас же тут Wi-Fi, можна й в інсті трохи посидіти", – жартують зі свого боку журналісти.

Але Wi-Fi тут інший і для іншого. У 2019 році тут проклали понад сто кілометрів кабелю, встановили більше сотні станцій зв'язку та більше двохсот точок доступу, а 1,7 тисячі касок забезпечили смарт-лампами, які не лише висвітлюють гірські виробки, а й у режимі реального часу передають на диспетчерський пульт, де саме під землею перебуває людина з точністю до 10 метрів.

Тепер у диспетчера все, як на долоні. Це називається позиціонування персоналу. А ще закупили кілька сотень спеціальних мобільних телефонів, що можуть працювати під землею. На них надходять показники рівня метану, отримують завдання на зміну у певній програмі і там же звітують про її виконання, на них можна передати повідомлення чи подзвонити, а також зняти пошкодження чи поломки. Пояснюють, що іноді ремонтному персоналу не доводиться спускатися, аби владнати проблему – вирішують все онлайн.

Ну, якщо завдяки цьому Wi-Fi зробили дзвінок у центральний офіс компанії у столиці з глибини понад 500 м, а саме такий нижній горизонт шахти, то що до цього додати?

Але найголовніше завдання сучасних технологій – безпека тих, хто під землею. У разі зростання концентрації метану система автоматично, без доступу людей, відключає електрику, аби не сталося вибуху. Чому я не здивована, що у шахту іноді спускають дружин шахтарів, щоб вони на власні очі побачили, як працюють їхні чоловіки?!

Хтось із керівного складу напівсерйозно-напівжартома зауважує, що з новою системою люди ніяк не можуть вплинути на відключення і підкрутити якісь датчики, аби тільки не припиняти роботу.

Втім, стару стаціонарну систему контролю і захисту теж ніхто не відміняв – за правилами безпеки завжди повинно бути дублювання системи. І з початком війни додали додаткових джерел електроживлення і навіть передбачили східці вдовж стовбура на випадок найгіршого сценарію. 

До речі, шахта не може без електрики від слова взагалі – вона дуже необхідна для відкачування води, інакше за 36 годин шахта може бути повністю затоплена.

То ж чи було нам страшно? Ні, не виконали ми настанову головного інженера. Ні в велетенському ліфті-кліті, яким спускалися на горизонт, ні в металевому поїзді, схожому на ті, які катають у кімнатах страху, ні у довжелезних напівтемних тунелях, якими не їздить той металевий поїзд, ні навіть у лаві поруч з грізним комбайном.

Якщо чесно, навіть не хотілося підніматися. Бо на глибині п’ятдесятиповерхового будинку не було ні новин (які тут смартфони?), ні сирен (а звук загрози артилерійського обстрілу, як виявилося, ще в’їдливіший за звук повітряної тривоги). Тут все залишилося простим, зрозумілим і мирним – є шахта і є люди, які роблять свою справу.

"Нічого у нашій роботі не змінилося з війною. Працюємо, як і працювали", – кажуть шахтарі.

Почули, як вони називають себе годувальниками. А хіба не так?

Напередодні Дня шахтаря хочеться побажати нашим годувальникам підніматися із шахти під мирне небо!

Коли спитала в одного із них про мрії і бажання, відповів, що могла б і не питати. Хіба не зрозуміло?