Інтерв’ю підготовлено ДНТЦ ЯРБ спільно з редакцією Uatom.org у межах циклу заходів до 40-ї річниці Чорнобильської катастрофи, з дозволу яких публікується в Енергореформі.

Квітень 2026 року. За цей час Чорнобильська катастрофа встигла обрости томами наукових звітів, сотнями годин кінохроніки та, на жаль, десятками зручних міфів. Проте в професійному середовищі є імена, чия вага в дискусії про безпеку є абсолютною. Серед них Микола Штейнберг – інженер, який пройшов шлях від "народження" Чорнобильської АЕС до участі в подоланні наслідків катастрофи, що сколихнула весь світ.

У цьому інтерв’ю ми поговоримо про період до і після Чорнобильської катастрофи, "зручну правду" про помилки персоналу та "незручну" про радянський атомний проєкт, а також запитаємо про нову книгу Миколи Штейнберга "Наш довгий шлях до Квітня".

- Миколо Олександровичу, цьогоріч ми відзначаємо 40-і роковини Чорнобильської катастрофи, проте ви працювали на ЧАЕС ще до аварії (до 1983 року), пройшовши шлях від старшого інженера до начальника цеху. Якою ви запам’ятали цю роботу, до аварії?

- Я почав працювати на ЧАЕС на початку квітня 1971 року. Безпосередньо на майданчику. Тоді не було ні станції, ні міста. Лише ліс, річка, болота й сарни (чи хтось подібний), які перебігали стежку, коли ти йшов на роботу. Усе народжувалося з нуля: і колектив, і будинки, і майбутня АЕС.

15 серпня 1972 року заклали перший куб бетону у фундамент машинного залу головного корпусу АЕС. І так потроху, об'єкт за об'єктом. 1 серпня 1977 року завантажили першу касету (ТВЗ) в реактор – перший вихід на критичність. Наприкінці вересня – пуск першого енергоблока. Я працював у зміні, яка вмикала другу турбіну в мережу. Згодом мене та ще двох хлопців директор "кинув" із повноваженнями начальника зміни АЕС на пуск першої турбіни. Її запуск відбувся, як було заведено, до свята "великого жовтня". Наступного року ввели в експлуатацію другий енергоблок. Уперше у практиці будівництва АЕС на базі РВПК-1000 енергоблоки запустили лише за рік після пуску першого. Зазвичай наступний енергоблок запускали через рік після попереднього.

Наприкінці жовтня 1981 року, на завершення зміни, мене викликали до директора. Він простягнув мені аркуш паперу: "Підписуй! ". Це виявився наказ про моє призначення начальником другого турбінного цеху. Спроба відкараскатися, посилаючись на те, що це не мій профіль, не допомогла: "Йди працюй!".

Запустили третій енергоблок. За пів року до пуску четвертого я перейшов на Балаковську АЕС. Там керував цехом пуску та налагодження, а згодом обійняв посаду заступника головного інженера – відповідав за пуск та експлуатацію першого блока й будівництво другого. Ми вже розпочали його пусконалагоджувальні роботи, аж тут настав квітень.

- У травні 1986 року ви взяли на себе надзвичайно складну місію, ставши головним інженером Чорнобильської АЕС. Що змусило вас погодитися на цю посаду, коли більшість людей мріяли бути якомога далі від Прип'яті?

- Формально я приїхав до москви, до держбанку для оформлення кредиту на пуск другого енергоблока. Зайшов у "Союзатоменерго", отримав штамп у паспорт "відряджається на Чорнобильську АЕС". І разом із Тарасом Плохієм (він раніше був начальником турбінного цеху та заступником головного інженера ЧАЕС, а згодом – головним інженером Балаковської АЕС) прилетіли до піонерського табору.

Зранку – до Чорнобиля. Перший заступник міністра Г. Шашарін відправив нас на станцію: "Погляньте свіжим оком, потім доповісте". Увечері доповіли. Нова команда: "Миколо, ти – на станцію, Тарасе – залишаєшся в штабі".

Я навіть не знав, що за кілька днів мене призначили заступником головного інженера (не звільняючи з посади на Балаковській АЕС), а вночі 26 травня Г.О. Копчинський зателефонував у бункер (я там жив і працював): "Від самого ранку ти – головний інженер АЕС".

Спробував щось заперечити, але почув у відповідь: "Не час обговорювати. Війна". А далі – лише робота. Проблем не виникало. Своя станція, рідний колектив, у всіх одна мета.

- З ваших спогадів відомо, що вся первинна оперативна документація (діаграми приладів, роздруківки системи "СКАЛА", оперативні журнали) була одразу вилучена і прихована в архівах під грифом "секретно", тож доступу до неї ви не мали. Як в умовах такого жорсткого інформаційного вакууму, коли від керівництва станції приховували, як саме розвивалися події тієї ночі, вам вдавалося ухвалювати технічні рішення та готувати вцілілі блоки до подальшої роботи?

- Те, що реактор вибухнув через позитивний паровий коефіцієнт реактивності, сумнівів не викликало. Це зрозуміли швидко. Для цього не потрібні були документи. Ба більше, десь на початку червня ми отримали перелік заходів щодо підвищення безпеки РВПК-1000 – вони лише підтвердили наші здогади. Але ми не знали, як і чому все сталося. Керівництво, мабуть, берегло нашу нервову систему. Самі розібратися не могли – не було документів, не було свідків того, що відбувалося на БЩУ (блочному щиті управління). Ми нічого не знали про те, що коїлося за межами станції: де і які наради проводили, хто і що обговорював.

Вистачало власних проблем. У мене вельми загострилися відносини з Головним конструктором. Довелося заявити одному зі змінних голів урядової комісії, що енергоблок не запускатиму до тих пір, поки не з’явиться бодай якийсь документ, що гарантуватиме безпеку реактора з урахуванням реалізованих заходів. За кілька годин мене потягнули до міського комітету партії. Потім усі заспокоїлися, і документ із безпеки (кілька сторінок) з’явився за 3-4 дні до пуску першого енергоблока. Звісно, це був повний морок, порівняно із сучасними томами звітів з аналізу безпеки, але підписи потрібних людей під цими аркушами стояли. Про одне шкодую – не зробив собі копію того документа. Думаю, сьогодні його вже не знайти.

- Маючи за плечима досвід роботи оператором, начальником зміни блоку та начальником цеху, ви досконало знали діючі на той момент регламенти та інструкції. У перші місяці на посаді головного інженера, спілкуючись із персоналом та аналізуючи доступні дані, в який саме момент ви для себе остаточно сформулювали технічну картину того, що оперативний персонал просто виконав штатні дії в умовах, коли реактор уже був приречений своїми конструктивними недоліками?

- Жодних оцінок дій хлопців тієї ночі не було і не могло бути. Усі документи були вилучені, а запитати не було в кого. Ті, хто бодай щось знав, уже пройшли через намет у піонерському таборі (здається, його називали "катівня") і дали розписку про "нерозповсюдження знань". КДБ свою справу знало.

- Оцінюючи події тієї ночі загалом: оператори діяли згідно з регламентом, намагалися виконати програму випробувань і зупинили реактор штатною кнопкою. Як людина, що знає роботу блоку зсередини, як би ви охарактеризували психологічний та професійний стан операторів у ті останні хвилини перед вибухом – чи мали вони хоча б теоретичний шанс розпізнати, що реактор РВПК-1000 через свої конструктивні вади вже перейшов у стан невідворотного розгону?

- До натискання кнопки АЗ-5 (зупину реактора) енергоблок працював без відхилень від параметрів безпеки. Режим був складним, проте насправді це був штатний режим роботи. Звична практика – перед виведенням у ремонт завжди проводиться багато випробувань: це важливо і для перевірки стану обладнання, щоб уточнити обсяги ремонтних робіт, і для почергового балансування турбін.

Повторюся, до натискання кнопки АЗ-5, а це штатна операція для того, щоб зупинити реактор, жодних відхилень від режиму роботи не було. Це підтвердили всі наявні на той час методи реєстрації параметрів енергоблока. А за кілька секунд реактор злетів у повітря.

Зміна була напруженою, проте, знову ж таки, це нормальний стан як під час зупинення на ремонт, так і під час пуску енергоблока з ремонту. Про те, що сталося далі, УСІ дізналися значно пізніше. І творці реактора, і оператори зрозуміли, що таке РВПК-1000, лише після того, як він злетів у повітря.


Фото кнопки АЗ-5. Фото: ДНТЦ ЯРБ

– Якщо детально аналізувати події, що передували аварії, довго циркулював міф про те, що трагедію спровокувала вимога диспетчера енергосистеми затримати зупинку блоку, а також відключення системи аварійного охолодження. Проте фахівці знають, що це допускалося регламентом і жодним чином не вплинуло на розвиток аварії, а диспетчер діяв у межах своїх суворих повноважень для збереження енергосистеми. Чому, на вашу думку, автори першої офіційної радянської доповіді для МАГАТЕ намагалися перетворити ці цілком штатні експлуатаційні обставини на "грубі порушення" персоналу?

- Спочатку про перенесення випробувань на пізніший термін. Після 1986 року з’явилися численні "фахівці" з роботи енергосистеми. Головними "знавцями" стали автори "радянської доповіді", представленої СРСР на нараді в МАГАТЕ, де обговорювали причини та обставини аварії. Так, зупинення енергоблока перенесли на пізній час, щоб уникнути вечірнього максимуму навантажень. Зізнаюся, я був вражений, коли ми розпочали власне розслідування, дізнавшись, що планове виведення енергоблока в ремонт спочатку було заплановане на денний час. Скільки я пам’ятаю, ми завжди зупинялися на ремонт пізно ввечері. Проте в нашому випадку важливе інше: час зупинення енергоблока жодним чином не стосувався ні причини аварії, ні її наслідків. Можу лише додати: тільки одна людина ухвалює рішення про те, коли та які зміни в режимі роботи системи виконувати, – це диспетчер енергосистеми. Професіоналізм наших диспетчерів ніколи не викликав сумнівів. Це підтверджується і їхньою роботою сьогодні: чотири роки у воєнному пеклі, а система живе!

Чому в "радянській доповіді" дії персоналу визначили як "неймовірні помилки", хоча фактичні причини стали відомі вже за кілька днів, а в травні їх підтвердили розрахункові дослідження кількох організацій?

Тоді не можна було показувати реальний стан безпеки радянських енергоблоків, оскільки вже понад десяток наших ядерних об'єктів було експортовано за кордон. Найпростіше було все списати на операторів.

Стисло й зрозуміло – і жодних досліджень якості енергоблоків проводити не треба. Це якщо коротко. Для тих, хто в державі мав знати істину, реальні причини та обставини катастрофи були приховані в документах під грифом "таємно".

- Для більшості ваших колег у ту квітневу ніч світ назавжди розділився на "до" і "після", а імена операторів надовго пов'язали виключно з помилками. За майже рік роботи на посаді головного інженера ЧАЕС ви пройшли найважчий етап ліквідації. Чи став саме цей період безпосереднього керівництва станцією тим переломним моментом, коли ви остаточно зрозуміли, що боротьба за безпеку атомної енергетики неможлива без відкритого незалежного розслідування і очищення імен ваших колег від несправедливих звинувачень?

- Ні, це сталося пізніше. Я не міг вирізнятися з-поміж інших. Ми всі виросли в тій системі. Але коли в березні 1987 року мене перевели до Держатоменергонагляду СРСР, почалися зустрічі з ядерними регуляторами держав-членів РЕВ (Рада економічної взаємодопомоги), згодом – зустрічі з регуляторами США та Фінляндії, з іноземцями. По-перше, ніхто з них не розумів слова "нагляд", а я не розумів слова "регулювання". По-друге, я усвідомив, що інформація з безпеки має бути відкритою для суспільства (нагадаю, що тривав другий рік перебудови й "процес пішов", як казав наш Генеральний секретар). І, по-третє, я не був бюрократом (не було де й коли ним ставати) і ним не став. Це неабияк допомогло.


На БЩУ-1 ЧАЕС. В центрі – генеральний директор МАГАТЕ Ханс Блікс. Пояснення перед пультом управління дає головний інженер ЧАЕС Микола Штейнберг. 13 січня 1987 р. Фотоархів МАГАТЕ

- У масовій культурі – особливо після виходу західних серіалів – закріпився драматичний сюжет про "дзвінок зверху" з вимогою не зупиняти випробування. Ви неодноразово наголошували, що цього дзвінка не було. Чому цей міф такий живучий і кому було вигідно створити ілюзію зовнішнього тиску на персонал?

- Неосвіченість, прихована образа, бажання продемонструвати свою винятковість (напевно, є й інші причини) штовхають людей малопорядних (або й зовсім непорядних) на створення всіляких, як зараз заведено казати, конспірологічних сценаріїв навіть найпростіших подій. Зупинятися на аналізі та розвінчуванні цієї "творчості" немає жодного бажання. Лише передчуваю, скільки їх ще з’явиться найближчими днями. Жоден із цих "сценаристів" ніколи не надав жодної офіційної доповіді, підкріпленої документами. Наймерзенніше, з моєї точки зору, – це оббрехати людину. Незалежно від того, чи пов’язано це з нашими професійними справами, чи з побутовими. Це гидко. А ті, хто це робить, – покидьки. Навіть якщо вони отримують премії за "видатні" фільми.

- У 1990 році, працюючи в Держатомнагляді СРСР, ви очолили комісію, яка провела незалежне розслідування причин аварії, спираючись виключно на документальні підтвердження та об'єктивні дані. З яким опором системи ви зіткнулися під час цієї роботи, враховуючи, що вся первинна оперативна документація з ЧАЕС була вилучена КДБ та творцями реактора і захована під грифом "секретно"? 

- Опір, щиро кажучи, чинив лише Головний конструктор. Інші організації, можливо, і не дуже прагнули допомагати, але бодай не заважали. Проте це на рівні керівників. Із фахівцями взагалі не було жодних проблем. Правда потрібна всім, навіть якщо вона не надто приємна. Труднощі виникали з деякими документами, особливо з діаграмними стрічками приладів, за якими можна було самостійно відновити перебіг аварійного процесу. Але мені пощастило. Я зустрівся із заступником голови Верховного суду СРСР, який дозволив ознайомитися з матеріалами кримінальної справи № 19-73 і надав мені роз’яснення щодо низки правових питань, що дуже допомогло мені в подальшій роботі.

- Які емоції ви відчували, коли після довгих років відстоювання істини міжнародна спільнота дезавуювала першу радянську версію та офіційно визнала, що система дозволила помилці перерости в катастрофу?

- Задоволення від того, що відновили істину. Задоволення від того, що змогли показати: система, яка діяла в країні, дозволила помилці оператора перерости в катастрофу світового масштабу.

Я ще у 1988 році підготував пропозиції щодо поступового переходу від системи нагляду до системи регулювання ядерної безпеки. Ці пропозиції були розглянуті та схвалені на дводенній нараді в Госатомэнергонадзоре СССР. Робота з розслідування причин та обставин аварії остаточно переконала мене в необхідності зміни системи. Але будували ми цю систему вже тут, в Україні.

- У ДНТЦ ЯРБ ми працюємо над виданням вашої книги про аварію на ЧАЕС, передумови та післяаварійний період. Що стало головним тригером для написання книги "Наш довгий шлях до Квітня" саме зараз? Чи відчували ви, що суспільство досі не знає справжньої історії?

- Років 5-6 тому в розмові з керівником однієї з наших українських АЕС я переконався, що він зовсім нічого не знає про причини та обставини аварії на Чорнобильській АЕС. Усе, що він зміг бовкнути: "Винен персонал! ". Я не кажу зараз про науково-технічні причини аварії. Ті, хто не працював на РВПК, нас не розуміють. Я кажу про глибинні причини, я кажу про людей у нашій галузі. У наші руки потрапила велетенська енергія. Вона може працювати на благо, а може все зруйнувати. Головне у безпеці – це ризики у взаємодії людини та створеної нею техніки.

Це змусило мене замислитися. Звісно, вплинула війна. І з’явилася інформація. Те, про що я пишу, раніше було відомим лише на рівні розмов. Але протягом останніх років з’явилися наукові публікації, спогади людей, які так чи інакше були залучені до тривалої історії РВПК. Це письмові документи. На них можна посилатися.

Крім того, мої колеги просили: "Напиши. Ми підемо, а нові нічого не знають. Повторять наші помилки".

У книжці я посилаюся лише на свідчення людей, які безпосередньо брали участь у створенні РВПК-1000. У ній немає позиції експлуатаційників, окрім моєї. Нещодавно мені до рук потрапили ще деякі документи, але вистачить і того, що я вже використав.

- Протягом тривалого часу тема Чорнобильської катастрофи ґрунтувалася на усній інформації чи мимовільно кинутих фразах, а сьогодні ви оперуєте документами та письмовими свідченнями. Як ви оцінюєте той факт, що справжню історію створення реактора довелося збирати зі спогадів тих самих людей, які його розробили, і чи довго довелося чекати, поки вони наважаться про це розповісти?

- Нормальна людина, рано чи пізно, прагне позбутися того тягаря відповідальності, який на ній висить. Минула епоха навантажила багатьох тим тягарем, який людина не хоче нести із собою далі. Настала інша епоха, настала епоха переоцінки цінностей. І те, що раніше здавалося досягненням, виявилося навпаки. Цього хочеться позбутися. І застерегти молодих, щоб не повторювали помилок тих, хто йде. Щоправда, це зазвичай лише благі побажання. Людина здебільшого живе власним досвідом.

- Чи вважаєте ви, що крапка в розслідуванні причин Чорнобильської катастрофи поставлена остаточно? Чи залишилися "білі плями", які технічно неможливо пояснити навіть сьогодні?

- Це питання не до мене. Не виключаю, що з’являться ті, кому ця тема буде цікавою. Питання в тому, наскільки об’єктивною є інформація, яку вдалося зберегти в архівах. Надто багато зацікавлених організацій багаторазово пропускали її крізь свої руки. Загальні оцінки давати можна, що я зараз і зробив, а от деталі… Це потребує іншого рівня роботи. Знову ж таки, розслідувати правові чи кадрові аспекти – це одне. Розслідувати науково-технічні аспекти аварії – це зовсім інше.

На центральному фото: Бункер ЧАЕС, травень 1986. З особистих архівів Миколи Штейнберга